Історія

Історія

[ред.]Стародавній світ

Початки лікування виникли на найраніших стадіях існування людини. У стародавніх країнах Сходу набула розвитку т. з. жрецька, або храмова, медицина.

Значних успіхів досягла медицина у античних державах (давньогрецький лікар Гіппократ, римський природознавець Клавдій Гален, александрійські лікарі Герофіл і Ерасістрат).

Давньокитайська медицина використовувала понад 2000 лікарських засобів (женьшень, камфору та ін.), застосовувала метод голкотерапії. Відносно високого рівня досягли в стародавній Індіїанатомія і хірургія.

[ред.]Середньовіччя

Нагромадження практичних медичних спостережень продовжувалось і в середні віки. Виникли спеціальні заклади для лікування хворих і поранених, монастирські лікарні для цивільного населення (7 ст.). Хрестові походи, що супроводжувалися міграцією населення, сприяли виникненню спустошливих епідемій і зумовили в Європі створення карантинів.

Візантійська та арабська медицина збагатила світову медичну науку новими описами симптомів хвороб і лікарських засобів. Значну роль у розвитку медицини відіграв таджицький вчений Їбн-Сіна(Авіценна).

У Русі-Україні поряд з монастирською медициною продовжувала розвиватися народна медицина. В 11—12 ст. в Переяславі та Києві, в 13 ст. у Львові були створені лікарні. Лікарською справою в Україні здавна займалися лікарі-емпірики («ліковці»), аптекарі («зелійники»), костоправи, цирульники.

[ред.]Відродження

Значний крок у розвитку медицини був зроблений в епоху Відродження (15—18 ст.). Швейцарський лікар Паранельс виступив з пропагандою медицини, що ґрунтувалася на досвіді та знаннях, запровадив у лікарську практику різні хімічні речовини і мінеральні води, в Україні 1617 р. був виданий трактат "Про теплики у Шклі" львівського автора Еразма Сикста. А. Везалій описав будову і функції тіла людини. Англійський лікар У. Гарвей створив учення про кровообіг.

У галузі практичної медицини найважливішими подіями 16 ст. були створення італійським лікарем Дж. Фракасторо вчення про контагіозні (заразні) хвороби і розробка перших наукових основ хірургії французьким лікарем А. Паре.

[ред.]

Новий час

Зростання промислового виробництва привернуло увагу до вивчення професійсних захворювань. На межі 17—18 століть італійський лікар Б. Рамацціні поклав початок вивченню промислової патології та гігієни праці.

З розвитком медицини зароджуються в різних країнах медичні навчальні заклади. У 18 ст. в Російській імперії було створено Академію наук (1724) і Медичну колегію (1763) — адміністративні центри в галузі медицини, а також відкрито кілька медичних шкіл.

У 1773 році відкрито Медичний колегіум у Львові, який у 1784 об'єднався з медичним факультетом Львівського університету, 1787 — Єлизаветградську медико-хірургічну школу.

Одним з основних джерел, що комплектували слухачів медичних шкіл, була Київська академія, де наприкінці 18 ст. почали викладати медицину (в 1802 був відкритий медичний клас — першим його викладачем став О. Ф. Масловський).

В 2-й пол. 18 ст.— 1-й пол. 19 ст. було закладено основи військової та морської гігієни. Одним з основоположників епідеміології був український лікар Д. С. Самойлович (2-а пол. 18 ст.). Німецький вчений Р. Кох став одним з основоположників мікробіології. Основи експериментальної фармакології й токсикології заклав французький фізіолог і патолог К. Бернар. Праці німецького фізіолога Г. Гельмгольца, чеського біолога Я. Пуркинє сприяли прогресу офтальмології.

У цей час збільшується кількість медичних навчальних закладів, зокрема в Україні 1805 було відкрито мединий факультет при Харківському, 1841 — при Київському університетах (склалися відомі київська, харківська, а згодом й одеська медичні школи); виникли медичні наукові товариства (зокрема Товариство київських лікарів), видавалося кілька медичних журналів.